?

Log in

No account? Create an account

tipa_bandera

Історія України

Україно-російські відносини, російський шовінізм та ін.


tipa_bandera

О. Герцен: "Украину следует признать свободной и независимой страной", 1859 г.

Напечатано в журнале "Колокол", № 34, 1859 г.:

«Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей. Как же решить вопрос о ней? Давность владения ничего не доказывает. Утраченное владение еще меньше. Право завоевания? Последний захвативший будет владеть, пока другая сила не сгонит. Завоевание – факт, а не право…

Но скажите, что же мы за наследники Венского конгресса, что будем расписывать, какая полоса земли куда принадлежит, не спросясь людей на ней живущих… Ну, если после всех наших разсуждений Украина, помнящая все притеснения москалей, и крепостное состояние, и наборы, и безправие, и грабеж, и кнут, с одной стороны, и не забывая, – с другой, – каково ей было и за Речью Посполитой с жолнерами, панами и коронными чиновниками, не захочет быть ни польской, ни русской? По-моему, вопрос решается очень просто. Украину следует в таком случае признать свободной и независимой страной…»

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

tipa_bandera

Ниці та продажні митці УРСР та "вогонь імперіалістичної любові", 1971 р.

Досить цікавий опис примітивності та обмеженості української радянської літератури, де можна було як не Леніна хвалити, то хіба про ДСВ війну писати, чи клеймити український буржуазний націоналізм. Рекомендую знайти чи завантажити цю статтю і прочитати повністю - проникнутись душком епохи. Там Марченко детально та поіменно критикує тогочасних заслужених митців.

Стаття "ЗА ПАРАВАНОМ ІДЕЙНОСТІ" інкримінувалася В. Марченку на суді (25—27 грудня 1973 р.) як злочин перед радянською владою. Разом із статтею "Київські діалоги" (див. тут) по жовтень 1993 р. знаходилась в архіві КДБ УРСР (СБУ):


За всю історію свого розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер. Ніби якийсь величезний вал, що довго збирав намул брехливості, підлості й жадоби, вхопив і в одну мить вихлюпнув оте все на колись чисте плесо нашої культури. Ані за часу утисків польського панування, ані за доби московських указів «не было, нет и быть не может», ані у криваву годину сталінських репресій, терору дефензиви та сігуранци не бачив народ України стільки продажних митців, як то настало в 70-ті роки ХХ століття. Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера, чи то пак «будівника звитяжного сьогодення». Кілька тем, щосили обсмоктуваних людьми від національної культури, визначають тепер її обличчя: українська Ленініана, Жовтнева революція, Велика Вітчизняна війна, людина праці й, нарешті, наріжний камінь публіцистики — викриття й засудження українського націоналізму.Read more...Collapse )



Цікавий пассаж про Шелеста із критикою його книжки "Україна моя Радянська". Марченко навіть не підозрює, що скоро і цю книгу заборонять як занадто націоналістичну (див. Как книгу первого секретаря коммунистической партии запрещали):

Проте, взявши книжку П.Шелеста, «вірного ленінця, який користується авторитетом у партії і народі» (про це пише Літературна Україна у № 34 за 1971 рік), Україно наша Радянська, подибуємо аналогічну картину: «Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: «Моя Україна», «наша Україна». Але водночас ми кажемо: «Наша Росія, Білорусія, Грузія, Латвія, всі союзні республіки». А коли потягти за вервечку далі, то виявиться, що цей вогонь імперіалістичної любові роздмухується зі старого московського міха. Бо генсек Брежнєв наголошує на тому, що «будівництво комунізму в нашій багатонаціональній країні передбачає послідовне проведення лінії на всебічне зближення націй».



tipa_bandera

Вінок під мавзолей Сталіна після ХХ з'їзду КПСС, або дискусія про Голодомор на допиті, 1973 р.

Підозрюю, що про історія вінок це швидше за все міф, але оригінальний, вперше про прочитав. Із твору В. Марченка "ЗВИЧАЙНИЙ СТРАХ", дискусія із слідчим про голодомор:


Я запитав Похила, на якій підставі він робить висновок, що голод 1933 року не був штучно створений?

Він сказав, що це загальновідомо, а його особисте джерело інформації — мати-селянка, яка сама пережила лихоліття, тому звинувачувати партію й уряд у такому злочині — злочинно.
Я запитав, чи відомі йому злочини партії, розголошені самою партією на ХХ та
XXII з'їздах?
Він пояснив: то — трагічні помилки часів культу особи Сталіна, зрештою, викриті
й засуджені.
Я сказав, Read more...Collapse )

tipa_bandera

Як по вказівці з Москви коригували програму львівського ТБ, 1975 р. "Червона рута" і острах цензури

Ця стаття являється продовженням "Київських діалогів" В. Марченка, дискусії з узагальненим русифікованим українцем із Києва. Уривок про культуру (радше її обмеження) та як українських виконавців змушували співати російською:

Офіційного концерту української народної пісні роки, як не десятиріччя в Києві не було. Я маю на увазі, концерту з винятково народних пісень, без неодмінних у репертуарі російських та радянських.

...Талановиту нову пісню, навіть про кохання, доводиться проштовхувати з титанічними зусиллями. Найяскравіший приклад — Червона рута. Понад рік вона пролежала у Костянтина Огневого, і народний артист республіки не наважувався пустити її у світ. Розповідаючи ж про вишукані пісні — музика Вадима Смогителя, слова Миколи Воробйова, які виконувала колись Марія Стеф'юк, — можу тільки розвести руками. Справді гарні, покладайся на слово. Однак дещо можна і перевірити. Зі Львова якось підряд було кілька передач на інтербачення з чудовою добіркою українських естрадних пісень. Студію одразу засипали листами подяки, проханнями передавати ще. Проте нічого подібного більше не транслювали. Виявляється, припинили вказівкою з Москви. Голубий вогник мусили загасити, щоб
не роздмухувати жовто-блакитного вогнища. Тим концертам бракувало російських номерів.
Отже, і тут, як бачиш, не звичайна конкуренція.

Read more...Collapse )


Пояснення причин, чому репертуар народних пісень такий обмежений, що деякі вже приїлись:

Крізь сито цензури перлини нашої пісенної творчости, як правило, не проходять. Причин тому декілька. Одна з них — ідеологічна, зміст. Крамолу чи небажаний підтекст часто вбачають у найпростіших рядках, через те краще не пущать взагалі. Прегарна Чом, чом, земле моя у виконанні Гнатюка прорвалася без останнього патріотичного куплету. Старовинна сумна козацька пісня, яку виконував на літературних вечорах А.Мокренко, в ефір і на велику естраду так і не вийшла. Учасники самодіяльного хору Жайворонок були в розпачі, коли Музично-Хорове товариство, заопікувавшись ними, перекроїло їхній пісенний репертуар. Друга вагома причина — перестраховницький бюрократизм, звідси прагнення до посередности. Нове, незвичне — це завжди дебати, можливо, критика. Краще вже старе, але сто разів перевірене. І тоді стає у пригоді Ой, гоп, ти-нини.


ТЕ, ЧОГО Я НЕ ВСТИГ СКАЗАТИ, ст. 252, 1975 р. (в засланні).

Початок статей "Київські діалоги".

tipa_bandera

Совєтське процвітання: два плаття в п'ятирічку і немає грошей дітям на м'ясо, 1975 р.

Нарис В. Марченка "Злодії", спогади. В "промові" злодія цікаве твердження, що на радянську зарплату і мяса не купиш. Це повністю співпадає із тим, що писав Шелест "Йде 51-а річниця Жовтня, а ми, по сут,і свій народ ще вдосталь і не нагодували". Отож, бандитська логіка радянського періоду:

Я пояснив, що в ці слова Еклезіаста вкладено ідеалістичний, а не матеріялістичногедонічний зміст. Його реакція була несподіваною:

— І ти туди. Мені, знаєш, із цим ідеалізмом громадяни начальники в печінки в'їлися! Думай, як гарно буде жити в майбутньому, а зараз працюй. Однакова в них пісенька, що в зоні перед зеками, що тут — на трибунах. Я от удома диспутмав із матір'ю. Вона мені кричить: «Злодюго, сякий-такий. Як тобі не сором красти?» Ну, я спочатку віднікувався: «Та нє, мамо. Навіщо ці розмови?»

А вона в плач: «Я щастя своєму синові хочу, щоб жив, як усі люди, а не по тюрмах сидів!» Ну, тут мене й заїло: «А якого ти щастя для мене хочеш? Гарувати на заводі й не мати за віщо дітей м'ясом нагодувати? Ось ти вік звікувала в цеху, закіптюжена, зчорніла, а що заробила? — Шарпнув дверцята шафи, тицяю на її благенькі речі: — Цих два плаття ситцевих та пальто, яке носиш п'ятирічку і семирічку, черевики, які небіжчик-батько з фронту приніс? Ну, яку винагороду маєш за свою працю?»

Вона спершу не знала, що сказати, потому знайшлася: «Зате чесно».
— «Е-е, чого бідний? Бо дурний!»
— Він махнув рукою на безнадійність подібних суперечок. — Ось мета, — сяйнув очима, — гарно справу обробити, зірвати великий куш і гуляй до несхочу! Щоб грошей не шкодувати, щоб вино річкою, щоб по жінках, як по килимах... Сам — у чорному костюмі, лакових туфлях... А тоді нехай хоч потоп!

....— Я краду в держави, а не з кишені вимученого роботяги. Мені дають за це строк. Одначе
доки вони мене зловлять, я живу у своє задоволення. Ті ж, що судять мене, — лицеміри самі. Вони заплющують очі на крадіїв-міністрів, які жиріють народним коштом — їм і квартири кращі, і їжа не з мого порожньоприлавкового гастроному, і дітей не шлють цілину орати, а до інститутів повлаштовували. То чим я гірший від того феодала, що прикрився «партійною квіткою»? — смішно розтягуючи слова, переінакшив він назву партквитка.

Джерело, ст. 265

tipa_bandera

Боротьба за чистоту української мови по-радянськи, або як росіяни "далебі" цензурували, 1972 р.

Із статті В. Марченка "ПРО ШТУКУ ПЕРЕКЛАДАЦЬКУ" (ст. 280). І тут бороться проти відривання української мови від російської, а найбільший парадокс - редакторка-росіянка, що підганяє українські переклади під російські.

Хто пам'ятає літературне життя кінця 60-х — початку 70-х pp., той неодмінно мусив звернути увагу на кампанію з погромницьких статей, рецензій щодо перекладачів, яка прокотилася республіканськими газетами й часописами. Під приціл було взято запроваджувану в життя групою ерудованих і авторитетних майстрів  художнього перекладу тенденцію розвитку і збагачення мови. У творах зарубіжних авторів, які інтерпретували українською М.Лукаш, Г.Кочур, Є.Попович, А.Перепадя, зарясніли рідковживані лексичні звороти, архаїзми, діалектизми, запозичення з  інших слов'янських мов. І класика, і модерні західні романи, попри ту ускладненість, користувалися дедалі більшим попитом.
Перекладацький бум не залишався поза увагою компетентних органів. 1972 року Держкомвидав окотився постановою про посилення відповідальносте видавництв за якість мови перекладів художньої літератури. Серед загальників про поліпшення, вдосконалення, протистояння засміченню літературної мови сказано було і про намагання відірвати українську мову від братньої російської. А це вже пахло не літературною критикою. Я знав: постанову вже спущено до виконання і перед тим, як здати переклад, переглянув його «у світлі рішень». Надмірностей не було, персонажі говорили звичайною українською мовою.

Але так не вважала та, з котрою ми опинилися по різні боки лінгвістичних барикад. Для редакторки-росіянки, далекої від розуміння мовних нюансів, моя літературна мова мало чим різнилася від критикованих крайнощів. Помахом пера з перекладу викреслювались «далебі», «бігме», «справді-бо» — відповідники численним азербайджанським присяганням та божбі.  Вона залишила тільки «їй-богу».
Read more...Collapse )