June 11th, 2019

Як фашисти з совєтами разом в українця стріляли, 1939 р.

Продовжую читати збірку праць радянського письменника та перекладача В. Марченка, стаття "ЗНАЙОМТЕСЬ: БАНДЕРІВЕЦЬ", ст. 281. Із розмови із Дмитром Бесарабом. Суть така, що після 1939 року українці тікають на захід від радянських "визволителів":

Шукав рятунку за кордоном і мій брат. Перехід через Сян день у день забирав життя двох, трьох, сімох українців, хто мав нещастя бути мислителем-українцем, кому не поталанило з соціяльним походженням, решті ж випало стати щасливими будівниками комунізму. А кидалися люди під кулі, оплачуючи життям волю, бо не мали її на землі. Братові поталанило — більшовицька куля не влучила, видобувся з ріки мокрий, але радий, і потрапив просто в руки фашистів. Повели до комендатури. Втікачів за домовленістю передавали назад в С Р С Р . Два бандитські уряди уклали «законну» угоду: Україна як географічне поняття — так, як народ — ні.

Двоє німців конвоювали його до Совєтського раю, туди, де справджуються всі мрії. На мості вже чекали прикордонники, «парни с открытыми русскими лицами», і він побіг знову. Скочив убік, кущами пробиваючись до лісу. По ньому стріляли і ті, і ті — обидві «дружественные страны», але марно. Взагалі доля берегла нашу родину.



Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

Як "захищати мову" перетворюється на "плекати красу", та як динамили Ліну Костенко, 1970 р.

Дуже цікава стаття про маразми цензури в радянській газеті "Літературна Україна", рекомендую читати повністю. Шедевральна робота цензури:

Влаштовуючись до Літературної України, я перебував у полоні тих самих ілюзій щодо можливости підвищення естетичних вимог, урізноманітнення тематики, повернення від провінційности до загальноважливих проблем. У відділі інформації, де працював перший час, я ознайомився з тим, що можна писати і чого ні.
Наприклад, моя фраза із замітки про літературний вечір, що «Микита Шумило говорив про необхідність захищати й розвивати рідну мову», після виправлень перетворилася на «говорив про необхідність плекати красу і милозвучність української мови».


Цікавий абзац про те, як дуже довго не пропускали до друку Ліну Костенко:

Пам'ятаю, як на обговоренні планів Рад. письменника у 1971 і 1972 рр. згадували поетичну збірку Ліни Костенко і як вона щоразу так і не виходила друком. Наскільки мені відомо, та книжка не бачила світу аж до 1978 року.


В. Марченко, збірка творів, ст. 285, "КЛОПОТИ З РЕДАГУВАННЯМ".

Як Москва заборонила на Львівщині пам'ятник гетьману ставити, або "нє забудєм, не прастім". 1970

В. Марченко описує вибрики цензури, що спостерігав під час роботи у газеті "Літературна Україна" у 1970-1972 рр. Отож, ніщо не віщувало біди:

Від Миколи Петренка надійшла інформація, що в селі на Львівщині, батьківщині Петра Конашевича-Сагайдачного, за підтримки та згоди обласного товариства охорони історичних та культурних пам'яток вирішено встановити монумент славному гетьманові. Тут-таки подано короткий опис майбутнього пам'ятника, прізвища авторів, митців зі Львова, і кількома словами — про схвалення земляків-селян. У відділі це повідомлення заперечень не викликало. Сагайдачний був визначною історичною особою, якій, ми знали напевне, останнім часом закидів у націоналізмі не робили. Отож небезпека ніби не загрожувала нізвідки.

Тим не менше грім ударив. Як завжди, після виходу газети головний редактор пішов «на килим» до Ц К . Звідти Іван Зуб повернувся чорніший чорної землі. За якийсь час друкарка вивісила наказ про догану львівському кореспондентові М. Петренкові за подання неперевіреної інформації.

Виявляється, пам'ятник мали споруджувати заввишки 12 м, а на все вище 5 м потрібен спеціальний дозвіл Москви. У метрополії ж на Сагайдачного наклали вето зі словами:
— Це той самий, котрий на нас разом із поляками ходив?

В. Марченко, збірка творів, ст. 286, "КЛОПОТИ З РЕДАГУВАННЯМ".

В тему: Як по вказівці з Москви коригували програму львівського ТБ, 1975 р.

Україна — єдина країна, зі складу ООН, котра висилає своїх в'язнів за межі своєї території.

Із останнього слова на другому суді В. Марченка. Досить тонко підмітив фальшивий статус України в СРСР:

З приводу такого неприродного явища — чому українці на своїй землі втрачають зв'язок з рідною мовою, я написав 1973 року дві статті — За параваном ідейності та Київський діалог, яким не довелося побачити світу та яких ніхто не встиг прочитати. За них мене Київський обласний суд покарав на 8 років позбавлення волі. Виявляється, Україна — єдина країна, що входить до складу ООН, котра висилає своїх в'язнів за межі своєї території. Перебуваючи в пермських радянських концтаборах, я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна, тобто така, що вважає
себе вільною, де і в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять.


В СРСР важко було знайти щось не брехливе.

УССР - нация примитивов.

В. Марченко, "Открытое письмо деду", Урал, 1976 год. О примитивных украинцах, которые не имеют национальной идеи и боятся независимости:

В то время, когда Азия, Африка, Латинская Америка освободились от колониальной зависимости, когда национальная идея заполнила мир, украинцы удовлетворяются гадким оправданием о невозможности отделения, ибо нас, будто бы, завоюют или немцы, или американцы, или Бог знает кто еще. И в то же время в Европе преспокойно живет 34 независимых государств, которые не знают, что такое колючая проволока на границах.

Мы – нация примитивов!