June 18th, 2019

Русские не должны учить языки каких-то аборигенов! Газета "Правда", 1965 г.

Пусть местные под русских подстраиваются — господа приехали! 

"Правда" 5 сентября 1965 года в передовице  "Ленинская дружба народов" пишет довольно прозрачно (несмотря на дымовой занавес фразеологии); "Растущие масштабы коммунистического строительства требуют постоянного обмена кадрами между народами. Поэтому недопустимы какие-либо проявления национальной обособленности в воспитании и использовании работников различных национальностей в союзных советских республиках". 

Вранье чисто «Правдовское». Ленинская дружба народов подразумевала противоположное — никакого русского языка в национальных республиках, даже под соусом удобства производства или транспортного сообщения. 

Так вот, поэтому украинцы должны были говорить с приезжими господами на русском, ибо те «хохлацкого языка»* не понимают. Для русских сразу сделали и садики на русском, и школы. Миллионы украинцев в России в советское время этого не дождались. Аналогичная ситуация была по всему СССР — русские не учили языки аборигенов, СССР была их страна, а не каких-то других национальностей.

* именно так выражались некоторые приезжие русские господа. 

Источник: «Інтернаціоналізм чи русифікація», 1965 р., Іван Дзюба. Звернення до партійного керівництва УРСР та СРСР.

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

Радянська статистика русифікації з 1950 по 1963 р.

Наведемо деякі дані про друк в УРСР, виведені з підрахунків за офіційними публікаціями Книжкової палати та іншою офіційною статистикою.

Отож, населення УРСР було близько 20% від населення усього СРСР в 1950 р, і близько 17% в 1963 р. Якщо станом на 1950 рік українською мовою видавалось періодичних видань вдвічі менше ніж було в процентному складі українців, то до 1962 року цей параметр впав в рази:

"Народное хозяйство СССР в 1963 году; статистический ежегодник", Москва, 1965, с. 616 — 617.
"Народное хозяйство СССР в 1963 году; статистический ежегодник", Москва, 1965, с. 616 — 617.
Collapse )

В Литовській РСР друкують в сто раз більше підручників рідною мовою ніж в УРСР, 1960 р.

З багатьох поглядів УРСР перебуває в значно гіршому становищі, ніж навіть інші неросійські республіки. Як бачимо, Україна за виданням техніко-інформаційних матеріалів рідною мовою стоїть на останньому місці. В перерахунку на душу населення відставання її ще більш разюче. У Литовській РСР, населення якої менше в десять з чимось разів, цих матеріалів видається в десять з чимось разів більше, тобто на душу населення в сто з чимось разів більше:

"Вопросы организации и методики научно-технической информации и пропаганды" по материалам Семинара работников научно-технической информации и пропаганды; Москва, 16 мая — 11 июня 1960 г.", Москва. 1960. с. 7.
"Вопросы организации и методики научно-технической информации и пропаганды" по материалам Семинара работников научно-технической информации и пропаганды; Москва, 16 мая — 11 июня 1960 г.", Москва. 1960. с. 7.
Collapse )

Етнічне домінування росіян над українцями в ВУЗах, 1960 р.

Я вже приводив дані по національному складу ВУЗів Одесі, де С. Караванський подавав позов в прокуратуру УРСР проти міністра освіти за русифікацію вищої школи. Караванський висвітлив одну із проблем, що оскільки в ВУЗах наявний обов'язковий екзамен з російської мови, то туди потрапляє менше українців. Тепер приведу загальну статистику по УРСР від І. Дзюби, що це підтверджує.

Отож, українців в УРСР 77 %, але в ВУЗах їх лише 63%, а росіян в УРСР всього 17%, але у ВУЗах їх вже аж 30%:

При цьому в РРФСР ситуація адекватніша: українців в РРФСР 3-4%, а в ВУЗах РРФСР українців 4,5%. 

Не забуваємо, що більшість цих українців в начебто українських ВУЗах були змушені навчатись російською мовою. 

Попередня стаття --- Продовження

Джерело. «Інтернаціоналізм чи русифікація», 1965 р., Іван Дзюба. Звернення до партійного керівництва УРСР та СРСР.

В тему: Антиконституційна русифікація української школи та скорочення їх в Одесі. Шкільний шовінізм, 1965 р.


Син Івана Франка просить зупинити русифікацію УРСР, 1956 р.

Шкода, що не можу знайти цього листа повністю, але, сподіваюсь, все таки знайду. Отож, син Івана Франка Тарас написав лист до газети «Правда» (яка кумедна назва) де м'яко натякав, що слід трохи стриматись із русифікацією України:

Характерним у цьому відношенні став лист сина Івана Франка – Тараса, надісланий у газету «Правда» 6 вересня 1956 р. В своєму дописі він висловив щиру стурбованість зростанням кількості російських шкіл у великих промислових та культурних центрах УРСР, невиправданим коректуванням шкільних програм із національної мови й літератури, спланованими депортаціями українського народу шляхом здійснення оргнабору. «…Дружба народів, – підкреслював Т.І.Франко, – повинна бути дієвою, а не декларативною. Єдиною міцною основою дружби народів є рівноправність народів. В СРСР не може бути народів «обраних» і «народів другого ґатунку». Всі народи рівні і рівноцінні. Всі повинні розвивати культуру всебічно»*.

Дуже лагідно натякнув, що російський народ в СРСР «обраний», а решта другорядні. Цікаво, «Правда», цього листа надрукувала, чи переслала в «органи»?. 

* ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4587. – Арк. 73–74.

Джерело

В РСФРР публікують монархіста, в УРСР не можуть поставити пам'ятник І. Франку, 1955 р.

Десь 1955 рік, відомий український радянський перекладач та поет Дмитро Павличко розповідає, що в українців вкладають«общєсовєтскую» ідеологію, але приховують від них своїх рідних героїв:

З неприхованим болем поет Д. Павличко на письменницькому форумі говорив про те, що українська молодь не знає історії тієї землі, на котрій вона живе. Знає, де стоять ботфорти Петра І, але не знає, де похований Богдан Хмельницький, знає про П. Пікассо, інших художників та музикантів світу, але не знає, що український народ мав таку видатну співачку, як Соломія Крушельницька Порівнюючи широко відомі факти, Д. Павличко цілком слушно запитував:  «Чому книги монархіста Шульгіна великими тиражами видаються в Росії, а творчість талановитого українського літератора В.Винниченка так і не знайшла свого вдячного читача. Чому в Москві й інших містах Росії споруджуються пам'ятники тим, хто уславив російську націю, а у Львові так і не спромоглися за десятиріччя спорудити пам'ятник Івану Франку. Чому розмови про розширення сфери вжитку української мови так і залишаються розмовами, викликаючи кипіння пристрастей на зустрічах з інтелігенцією, імпровізованих мітингах, на конференціях?».

Коротше кажучи, пам'ятник І. Франку у Львові через 9 років таки поставили (в 1964 р.), але Д. Павличко зрозумів ціну совку і став  одним із організаторів Народного Руху України. 

Collapse )