tipa_bandera

Как же вот ты выразишь “рідною мовою”: квартира, аппартаменты? А? хата и только!

Русифікований українець розказує герою оповідання «Хатнє лихо» (що ходить і випрошує пожертви на пам'ятник Шевченку) про обмеженість української мови:

Обстанова в кватирі була багата й розкішна, панська на всю губу.
– Добре живеш, товаришу, – мовив я, оглядаючись.

– Да ничего себе устроил... “хату”! Ха-ха-ха! – зареготав Палій. – Как же вот ты выразишь “рідною мовою”: квартира, аппартаменты? А? хата и только! Так-то брат! Фантазер ты у меня, утопист! Простой, хотя и симпатичный, язык, “рідну мову” – хочешь во что бы то ни стало культурным сделать!

– Чого ж “утопист”? – спитав я. – Така сама була колись і російська мова, й всяка инша.
– Ну-у!
– Що ну? Хіба кватиря й апартаменти – се російські слова?
– Ну, да все-таки оно к русскому языку как-то прививается скорее, не так режет ухо.
– Прив’ється воно й у нас і не буде різати вухо!
– Ну, положим! Вот купил я себе автомобиль, бензиномотор, держу к нему шоффера. Ну – как эти слова? Автомобыль?
– Чого ж: “автомобыль”? Так і буде: автомобіль, шофер, бензіномотор. Слово: “мотор” навіть рідніше українській мові, ніж російській. Моторний – наше слово.
– Да, да! Правда. “Еней був парубок моторний”.
– А бачиш?
Ну, как себе хочешь, а я никак не могу себе представить “дядька”, который говорит: “сідайте, куме, в оцей моторний автомобіль”. Ха-ха-ха! Чудак ты, брат! – додав він, плеснувши мене долонею по коліні.
– Всяку річ можна на сміх підняти. І Хам з батька насміявся, і з Ісуса Христа насміхались перед тим, як розіп’яти.
– Да ну, полно! Что ты? Обижаешься?
– Та вже кому-кому, а тобі не слід би глумитись з рідної мови. Ти ж потомок...
– Знаю, брат. Даже мысль твою сокровенную знаю. Хочешь, скажу?
– Кажи.
– “Славних прадідів великих – правнуки погані”. Правда, подумал это?
– Правда.
– Вот видишь, а я не обижаюсь.
– Слухай, Палію, – почав я. – Ти ж знаєш, чиї се слова ти сказав?
– Ну, еще бы!
– А знаєш, що через три роки мине 50 літ, як він умер, а через шість літ, – сто літ, як народився.
– Ну? – Пам’ятник у Київі думають ставити.
– Слыхал.
– Грошей треба. – Понимаю. Только теперь, брат, у меня “финансовый кризис”. Понимаешь: ни копейки!

Закінчується оповідання в стилі новел О. Генрі — ніхто із українців та українофілів не дав ні копійки на пам'ятник Шевченку, а лише один кацап пожертвував рубля:


М. Левицький, «Хатнє лихо», ст. 232

Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

Error

Anonymous comments are disabled in this journal

default userpic

Your reply will be screened