tipa_bandera

Історія України

Україно-російські відносини, російський шовінізм та ін.


Previous Entry Share Next Entry
tipa_bandera

Російська мова у Львові, 1970-ті роки.

Пропоную ознайомитись з уривком із праці "НАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ У ЛЬВОВІ В 1950–1970-х РОКАХ ОЧИМА МІГРАНТІВ ІЗ СІЛ" (Галина БОДНАР Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України).

Національні відмінності серед мешканців Львова виявлялися передусім у мові спілкування. Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років засилля російської мови відчувалося в усіх сферах публічного життя Львова і, на думку мігрантів, у близькому майбутньому місту загрожувала повна русифікація. Попри чисельну міграцію до Львова україномовних сільських мешканців, на вулицях міста українську і російську мову можна було почути в однаковій мірі. Спілкування російською вважалося престижним. У відповідь на звернення російською нею здебільшого намагалися й відповісти. За необхідності під час розмови могли переходити з української на російську мову і практично ніколи – з російської на українську. Українське поступалося російському в мішаних сім’ях, які зазвичай були російськомовними. До української мови ставились упереджено, вона вважалася сільською і нею спілкувалися лише “прості люди”: “[…] її ніхто не визнавав, не гордився, […] було гарно і модно говорити російською”.

Нерідко росіяни відмовлялися вивчати українську мову, хоча за стільки років проживання у Львові її “можна було вивчити запросто”. Нащадки мігрантів-росіян, яких приїжджі зі села вважали вже корінними львів’янами, також спілкувалися російською: вони зростали у російськомовних сім’ях, навчались у російських школах, тому “не могли по-іншому”. Незрозумілим для мігрантів залишається чому росіяни, котрі усе життя прожили у Львові, не можуть і кілька слів сказати українською. Останні спілкувалися з вихідцями зі сіл російською, а ті говорили з ними по-українськи, і “це було звичним на той час, на це не звертали уваги і різниці не робили”. Українці зі східноукраїнських областей спілкувалися переважно російською мовою, і у Львові окремі з них були схильні відносити себе до росіян. Інші, хоча і вважали себе українцями, та їм не вдавалося або ж вони не хотіли чи соромилися розмовляти українською, щоб її “не калічити”. Це не стосувалось усіх, частина з них висловлювалася українською, інша говорила суржиком. Окремі мігранти із Закарпаття спілкувалися російською, яка їм давалася легше за українську.

Однак на тлі інших західноукраїнських міст у мовному питанні Львів виглядав українським містом. Одна з оповідачок, наприклад, повернулася з Хмельницького до Львова через можливість спілкуватися тут українською. Українськими збереглися привітання при в’їзді в місто. Російська мова була офіційною мовою навчання, хоча чимало предметів викладали українською. Мігранти-випускники різних навчальних закладів Львова наголошують на домінуванні української чи російською мови залежно від навчального закладу, в якому здобували освіту, і часу навчання в ньому. Окремі з респондентів зазначають, що українською викладали практично всі предмети у вищих навчальних закладах, не кажучи вже про середні спеціальні та СПТУ. Так, навіть у репресивні 1970-ті роки на фізичному факультеті університету російською читали лише історію КПРС . З розповідей мігрантів дізнаємось, що викладачі-львів’яни літнього віку часто не володіли російською мовою, розмовляли нею вимушено, відмовлялися або просто не могли її вивчити. Їм ішли на поступки і дозволяли викладати українською. В якийсь період викладачі навіть запитували у студентів якою мовою їм проводити заняття, і якщо “[…] всі хором (відповідали. – Г. Б.) на українській, то таке вважалося маленькою перемогою”. У

1970-х роках львівські студенти відчули засилля російської мови: навчальні заклади, діловодство, офіційнізібрання ставали російськомовними. Наприкінці 1970-х – у 1980-х роках навчання в середніх спеціальних закладах і СПТУ Львова проводилося лише російською. Перепоною у навчанні українців стала русифікація вищої освіти: російська мова і література були обов’язковими при вступі у вищі навчальні заклади.
Російською заповнювали вступну документацію і проводили вступні іспити, навіть зі спеціальних предметів, внаслідок чого україномовні абітурієнти нерідко отримували на конкурсних іспитах нижчі оцінки. За словами Романа Іваничука, “за один тільки рік (1973 р. – Г. Б.) у вищих навчальних закладах Львова все було зрусифіковано – від таблиць на фасадах до обов’язкової російської мови на екзаменах”. Важко доводилося студентам, котрі уперто продовжували складати сесійні заліки й іспити українською. За свідченням випускниці університету, в 1980-х роках на історичному факультеті існувала група студентів, які вважали за необхідне спілкуватися не українською, а винятково російською мовою: “[…] на курсі в нас були студенти, які принаймні зараз говорять гарною, прекрасною українською мовою, а тоді вважали це за непрестижне. Ми їх поміж собою називали “бунд”. […] Це були студенти з високим рівнем інтелекту, багато читали, гарно говорили, але спілкувалися тільки російською мовою. […] у своє коло українців, або тих, хто приїхали сюди, вони не брали”.

Новоприбулим львів’янам, що в побуті спілкувалися винятково українською мовою, на роботі доводилося послуговуватися російською. Більшість з них не вживали російської мови без нагальної потреби і намагалися уникати спілкування нею або розмовляли з акцентом. Нерідко мігранти розмовляли українською і російською мовами однаковою мірою: на роботі – російською, в побуті – українською. Вони твердять, що володіння двома мовами було великим позитивом того часу. Окремі з них володіли російською мовою досконало: “В Ленінграді […] мені не вірили, що я українка. Казали, що в мене нема зовсім ніякого акценту і мені прийшлося перейти на українську мову, щоб переконати людей, що я дійсно за національністю є українка”. Російською велося усе офіційне діловодство, проводилися різні зібрання і публічні святкування. За свідченнями оповідачів, працівників торгівлі і сфери громадського харчування змушували звертатися до покупців російською. Мова мешканців Львова видавалась окремим мігрантам зрусифікованою. Вони без потреби переймали російські слова, вживали, наприклад, замість слова “прати” російське “стирати”, що вважалось по-міському.

Вивчити російську мову мігрантам-юнакам допомагала служба в армії, після демобілізації було модним кілька років ще “поштокати”. У робітничих колективах мовою спілкування приїжджих зі сіл була тільки українська. Вищі посадові особи, а це були здебільшого росіяни і євреї, “говорили російською, а якщо говорили українською, то не нашою чистою українською мовою”. Спілкування осіб різних національностей російською мовою один із приїжджих пояснив її інтернаціональним значенням: “Люди різних національностей розмовляли по- російськи тому, що по-українськи не вміли, а, коли говорили по-своєму, їх ніхто не розумів”. Навчання російською мовою давалося вихідцям зі села по-різному – для одних вона створювала значні труднощі, а від інших не вимагала особливих зусиль: “Не було важко навчатися, лише важко вдавалася російська мова. Інколи навіть плакала ночами, так важко вдавалась російська мова, деякі терміни просто заучували”; “Підручники були російською, але проблем із російською мовою не було. Незрозумілими були технічні терміни, але ми брали словники. […] Російська мова не була проблемою. Важко вдавалося вивчення з’їздів Компартії”.

Рівень знань російської мови залежав від якості навчання в сільській школі. Російськомовні лекції мігранти нерідко конспектували українською. У вільний від навчання час студенти спілкувалися “кожен своєю мовою”. Одна з респонденток пригадує, як її одногрупники-студенти зі Середньої Азії протягом одного року вивчили українську мову і досить добре нею розмовляли. Мові спілкування у студентському середовищі не приділяли надмірної уваги: “Серед них (подруг. – Г. Б.) була росіянка, вона розмовляла лише російською. Різниці у мові не робили, вона розмовляла російською, а ми українською. У групі був один місцевий львівський поляк, говорив він українською”. Викладачі, що проводили навчання українською мовою, не забороняли спілкуватися і відповідати на запитання іншими мовами. Студентське середовище окремих навчальних закладів Львова нерідко було майже винятково україномовним. Як наголошує один із респондентів, у 1970-х роках серед 175 студентів одного з курсів фізичного факультету університету вчився лише один росіянин, і він опанував українську мову. Українською і тільки українською спілкувалася студентська молодь середніх спеціальних навчальних закладів і СПТУ. За умов помітної чисельної переваги у Львові мігрантів зі сіл, коли “всі були свої”, у побуті сільська молодь розмовляла тільки українською.

Привілейований суспільний статус російської мови впливав на вибір школи для навчання дітей. Чисельність російськомовних шкіл у Львові з кожним роком зростала, окремі з них рахувалися елітними. Росіяни вважали за потрібне навчати своїх дітей у школах з російською мовою викладання: навіть при наявності поблизу українських шкіл не записували своїх дітей до них, віддаючи перевагу віддаленим російським. Мігранти-українці зі східноукраїнських областей і міжнаціональні російсько-українські подружжя також надавали перевагу російській мові навчання дітей. Вивчення ж української мови залежало від волі батьків. Знання обох мов було “природнім явищем” і ніхто не приділяв цьому надмірної уваги. Чимало галичан вважали прийнятним навчати дітей у російських школах: до їх родин відразу “зростала довіра”, діти мали змогу “зробити кращу кар’єру”. Їх ще з дитинства навчали російської мови, “це було елітно, а українська школа була ненадійною”. Знання російської мови були необхідними для здобуття освіти, і мігранти розуміли потребу її вивчення: “Дитину віддала у російськомовну школу, бо виходила з практичних мотивів – українську мову і так знатиме, бо розмовляє у побуті. Думала, нехай дитині буде легше, може їй це пригодиться. Настільки російська мова культивувалася”. Інші нею практично не володіли: “[…] дочка вчилася в технікумі, дорікали в поганій російській вимові, але вона ж не росіянка”.

Національний склад населення Львова у повоєнні роки зазнав кардинальних змін. Протеговане державною владою переселення в західноукраїнський регіон росіян з Російської федерації та переважно російськомовних українців із південно-східних областей України призвело до суттєвого зростання частки російськомовних львів’ян. Однак уже зі середини 1950-х років інтенсивна міграція до Львова українського сільського населення кількісно й якісно нівелювала повоєнний наплив росіян. Індустріалізація Львова зупинила процес русифікації міста. Українці становили національну більшість мешканців Львова, і їхня чисельність щороку зростала. Цей ріст відбувався як за рахунок механічного, так і природного приросту – в місто мігрувала здебільшого сільська молодь генеративного віку, що тут створювала власні сім’ї й народжувала дітей. Кількісне домінування українців серед мешканців Львова однак не визначала їхнього панівного становища в місті. Як влучно зазначив один із респондентів, у Львові росіяни займали суспільно привілейоване становище, змінивши тим самим поляків, а загал українців продовжував перебувати на нижчих щаблях суспільства. Міграція селян у місто несла прихований потенціал – галицьке село зберегло і привнесло “українськість” до Львова, зробило місто українським. Більшість вихідців зі села характеризувалися високим рівнем національної свідомості, формування якої визначали середовище галицького села, що в ньому зростала конкретна особа, та її особиста життєва позиція. Це проявилося в 1960-х – на початку 1970-х років, коли Львів посів одне з провідних місць в українському русі опору, й особливо наприкінці 1980-х років, коли міст.




Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.

  • 1
В 1970-х у Львовi не була, була у Франкiвську.
На той час дуже вiдчувалася в мiстi присутнiсть
багаточисельних нащадкiв вiйськових та людей "з органiв".

Вони й вчили дiтей тiльки росiйською та при нагодi знущалися з мови - ну просто так само як зараз вата з рф... ))
Пам'ятаю, як така тiтонька росiйськомовна каже раптом, вказуючи на надпис "Перукарня" - "ми називаем её "перекУрня, ге-геге..." I далi йшло глузування "на смешнИе украёнские слова".
Я було дуже мале росiйськомовне столичне дитя, але чомусь вже тодi вони менi здавалися iдiотами.
Потiм в мене вже з'явилися докази того, що так воно й було:
кожен росiянин був так чи iнакше пов'язаний з кгб,
в кожного, практично, був хтось в родинi - чи дiдусь, чи бабуся, чи татко -
хто "служил Советскому Союзу", катував, розстрiлював, пiдписував вироки...
Це було як норма й всi мiсцевi пам'ятали: росiян у 50-тi роки масово завезли на Захiд -
саме для безжальної боротьби з мiсцевим населенням.
А нащадки катiв вже боролися з мовою.


  • 1
?

Log in

No account? Create an account