?

Log in

No account? Create an account

tipa_bandera

Історія України

Україно-російські відносини, російський шовінізм та ін.


Previous Entry Share Next Entry
tipa_bandera

Непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини, 1878 р.

Продовжуючи попередню сттатю про Нечуя-Левицького дам деякі цитати із його твору, що спершу вийшов під "Сьогочасне літературне прямування" в 1878-у році. Навіть не буду коментувати, все настільки промовисто. Про церковнословянський період і як українці вчили великоросів грамоти я опускаю, це мало кому цікаво.


В той таки час геніяльний українець Гоголь, почавши з народно-романтичних повісток з українського народного та давнього козацького бита, закладає нову школу, зовсім реальну, і наводить великоруську літературу "Вечорами на хуторі" на народну й національну стежку. Всі ці літературні течії пливуть паралельно одна при другій, змагаються, борються, доки Гоголь не засліпив своїм талантом і клясицизму і романтизму і не заклав нової реальної та національної великоруської літературної школи. Ся вся література поплила на Україну: її потягла за собою великоруська школа на Україні.

В Галичині, де не було великоруської літератури, українська література розвивалася самостійніше й нормальніше: там стара партія держалася схоластично-клясичного прямування старої Київської академії, а в паралелі з нею од 1837 року виступила нова українська школа в особі Маркіяна Шашкевича, що почав писати чистим народним українським язиком.

На Україні великоруські школи іґнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві.

Реальна українська література повинна бути на народній українській мові. Як не чудна ся гадка в прикладі до інших європейських літератур, але для української літератури нема тут нічого чудного. Було б смішно сказати, що, наприклад, французька література повинна бути на французькій мові, але що стосується до України, де панує в школах і між панами великоруський, польський або мадярський язик, де в Росії на Україні запанувала великоруська література, в Австрії – польська, німецька та мадярська, – тут нема нічого смішного, На основі принципу національности українські писальники повинні обписувати жизнь української громади тільки по-українськи. Тільки на українській мові література може піти широко й глибоко в українську масу і зробити свою цивілізуючу місію. На інших язиках література на Україні буде служити тільки вищим верствам національної української громади, а з таких шарів, що не говорять по-українськи, вийде все-таки дуже малий процент на всю масу української нації мужиків, міщан та козаків, що не вміють говорити іншим язиком, окрім українського. Реальна українська література, не на українській мові буде тільки цяцькою та іграшкою для українського панства.

Недостача елеґантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове полярне поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і такі холодні, як лід. Такі самі твори гр. Толстого, Писемського, Гончарова, Достоєвського 2. Н. Успенського, Г. Успенського і т. д.

Окрім психічного характеру, українська література виявляє й соціяльний дух нації, котрий дуже одрізняє його од інших європейських та слов'янських націй. Глибокий демократизм пронизує українську жизнь од самого початку української історії до останніх нових часів.

Той соціяльний дух уже виявився і в українській літературі: вона вся демократична, чи стоїть вона на реальній основі теперішнього життя, чи зачіпає минувшу історію козацького періоду. Тут причина не в одній тільки формі – в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демократичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина – в демократичному характері української нації.

Українська громада не любить покорятись особовій власти: вона любить і виносить власть збірну, власть цілої громади, а не одного чоловіка. Принцип особости – то національний український принцип. Людська особа на Україні не любить щезати в іншій чужій особі, нізащо в світі не одкажеться од свого Я , і хоч буває часом придушена, але вона не буває задушена. Хто з чужоземців бував на Україні, проживав в неї, той примічав, що українському селянинові нічим не можна догодити, ні доброю платою, ні добрим обходінням. Він усе буде поглядати на вас скоса, бо . . . він мусить вам покорятись та служити, чого йому дуже не хотілось би по його національній натурі
.

Реальні французькі теперішні писальники, брати Ґонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили сільську й почали набивати мужичих слів в свої твори, довго не подобалися французам, а Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними писальниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше, як половину своїх літературних супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії. Великоруські солідні органи, як "Вестник Европы" і навіть "Отечественные Записки", так само напалися недавно на Максимова й Немировича-Данченка за те, що вони пишуть зовсім мужичим, сільським язиком, до котрого не привикла великоруська просвічена публіка, а петербурзький комітет грамотности, оповістивши премію за біографію Петра I, просто поставив умову, щоб язик біографії не був підроблений під мужичий, хоч конечно біографію будуть читати не пани, а мужики. . .

Естетичність українських пісень, а найбільше дівочих та жіночих, така висока, неначе їх складала натура не простого сільського мужика, а натура просвічена, з великим естетичним смаком. Українська народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неґраціозних, навіть в річах простих, буденних, не тільки в делікатних; ніколи не дозволить собі сказати, наприклад, про соловейка або про дівчину, такими словами, як каже великоруська народна пісня: "Уж ты глупенький, нерозумненький дурак соловейко!" або: "Уж ты пьяница, пьяница, душа красная девица!" ("Быт русск. нар. " Терещенка, л. 252).


Нічого похожого на такий великоруський деспотизм в поезії не можна знайти в українських піснях, бо вони вилились з інших народних психічних основ. В великоруській сім'ї панує деспотизм батька над цілою сім'єю, над жінкою, над дітьми, і натурально, що той деспотизм виявляється і в піснях, де тільки виступають на сцену стосунки чоловіка до жінки. В складі української й білоруської сім'ї нема такого деспотизму, тим-то нема його і в поезії, коли мова мовиться про стосунки парубка до дівчини, чоловіка до жінки.

Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватись і на Україні. Вона вже настала і повинна міцнішати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну границю української породи і на тім ґрунті добувати собі матеріял і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим або позиченим в інших старих язиків, не трухлятиною, вишкребаною з старих паперів, переїдених мишами, якою пишуть люди старої партії святоюрців та москвофілів галицької та угорської Руси.
Що ж тепер сказати про ту прояву на світі, коли силою пересовують літературу одної породи з її етнографічних границь на етнографічну територію другої породи? Ми назвемо таке пересовування некорисним, непотрібним. Ми назвемо його недобрим ділом в тім разі, як силою пересовують літератури однієї породи на породу іншу. Література вищих європейських пород і непрохана сама по собі йде між народи молодші, нижчі по культурі, бо вона має силу. Про великоруську літературу того не можна сказати. . . Нам потрібна своя українська література.


Читати повністю

Читати продовження (огляд другої частини).


Buy for 50 tokens
Buy promo for minimal price.